ПРЕС-КЛУБ "НЖ"

 
Наша адреса:
44300 м.Любомль
вул. 1 Травня, 18
тел.: (03377)
2-41-31, 2-41-75
e-mail: lb.gazeta@gmail.com life@lb.lt.ukrtel.net
Наші банківські реквізити:
ПОГОДА
Кнопка сайту

Ми будемо вдячні Вам, якщо ви розмістите нашу кнопку на Вашому сайті


НАШ КРАЙ
Біля обеліска ростимуть нові дерева
Напевне, немає жодного села в нашому краї, жителі якого не гинули в роки Другої свїітової війни. Вшановуючи їх, а також пам'ять воїнів, котрі віддали своє життя за щасливе майбутнє, в кожному селі височіють обеліски слави. Навесні біля них клопочуться люди — дорослі та малі. Хтось прибирає територію, хтось підмуровує, підфарбовує. А в деяких селах стараються щороку зробити щось нове. Так, минулого року у Згоранах оновили не тільки сам обеліск, а й всі доріжки, висадили квіти на клумбах та декоративні алейки. А нещодавно працівники сільради та депутатський корпус саджали біля обеліска дерева. Тепер тут на травневі свята цвістимуть яблуні, груші, вишні та радуватимуть очі перехожих калина, берези, дуби, ялиці, модрини, а разом з тим нагадуватимуть жителям про тих, хто віддав своє життя заради народження нового.
"Чисте серце - чисте місто"
Акція під також назвою відбулася в Любомлі напередодні свята Пасхи за участі представників протестанських громад. Це один з проектів, який реалізовують церкви різних конфесій з нагоди 500-річчя Реформації. Такі ж акції з прибирання відбуваються в усіх регіонах України.
їУ мережі знаходимо тлумачення слова «реформація», як церковно-релігійне, духовно-суспільне та політично рухове оновлення в країнах Західної та Центральної Європи у XVI столітті, спрямоване на повернення до біблійних першоджерел християнства, яке набуває форми релігійної боротьби проти католицької церкви і папської влади. Початок Реформації прийнято рахувати від виступу німецького ченця Мартіна Лютера 31 жовтня 1517 року, який у цей день прибив 95 тез до брами собору у Вітенберзі.
Інспектор по благоустрою нашого міста Ігор Оніщук каже: «Люди з цих церков звернулися до нас з проханням надати їм територію для прибирання. Міськрада запропонувала для цієї справи вулицю 1 Травня».
Тож, дружно попрацювавши, прихожани баптиської, суботницької та двох п’ятидесятницьких церков привели в належний стан дорогу, узбіччя, тротуари та майданчик, що тягнуться від малого ринку, а також прибрали й частину вулиці Вокзальної.
«Можна багато говорити, але нічого не робити. Однак, кожному треба починати щось робити для блага своїх міст, країни і один для одного», — розповідає диякон Церкви християн віри євангельської «Благодать» Володимир.
За його словами, у рамках святкування Реформації вони організовували також поїздки на різні зустрічі для медиків, вчителів історії та християнської етики. Така ж поїздка запланована для працівників поліції.
У планах громад протестанських церков організувати у травні у нашому місті благодійний концерт. Прихожани цих церков виступатимуть з музичними номерами, а зібрані кошти направлять на лікування онкохворої дівчинки з Любомля.
Ангеліна МОСІЄВИЧ.
УКРАЇНСЬКИЙ ДУХ КОРІННОЇ РОСІЯНКИ
І це про Ганну Міщук, культпрацівника з 30-літнім стажем з села Гороховище. Власне, вона не забуває, що є корінною росіянкою. Хоч за 33 роки проживання в Україні не тільки зріднилася з народними звичаями і традиціями, навчилася випікати смачнющі короваї і паски, а й досконало вивчила українську мову.
Народилася і зросла Ганна Радомирівна в центральній Росії у містечку Парфєньєво Костромської області. Після закінчення школи молода дівчина подалася до Петербурга, в приміському Пушкіно у сільському технічному училищі здобула професію квітникаря-декоратора, працювала в оранжереях Петровського палацу. Згодом зустріла кохання на все життя: доля звела 19-річну Ганну з молодим солдатом-волинянином Олександром і, демобілізувавшись, Сашко повіз суджену у своє рідне чарівне українське прибузьке село. Це був 1983 рік.
Беручка, кмітлива, розсудлива і спостережлива Ганна швидко стала у новій чоловіковій родині, та й у селі, «своєю», придивлялась-навчалась сільського господарювання, усі домашні справи переймала від родичів, проявляла хист до громадської роботи, знаходила розуміння з односельцями. Тому невдовзі стала працювати у сільській бібліотеці та клубі, влаштовувала для сельчан захоплюючі свята, концерти, обжинки, вшанування людей праці... І повільно, сама того не помічаючи, опановувала мову землі, яка ставала другою батьківщиною, з якою судилося поріднитися, бо тут звили з чоловіком сімейне гніздечко, тут народилися двоє синів, тут її молода душа набирала творчого польоту, знаходила натхнення. Нині ж ще й чимале господарство ведуть: мають дві корови, коня, свиней (і у нашій редакційній новорічній лотереї виграли порося!), кролів, гусей, є трактор і чималий шматок землі, яку обробляють і отримують врожаї різних культур. Тривожиться господиня Ганна Радомирівна, що на чималій площі посадили полуницю, а збуту немає, торік довелось по усіх навколишніх базарах возити. Чи ж сьогоріч допоможе влада — невідомо...
Про понад три десятиліття в Україні Ганна Радомирівна роздумує зі щирим хвилюванням:
— Спочатку було тривожно і не просто, тим більше, що чоловік відразу залишив мене з батьками, а сам поїхав на заробітки. А я до того вдома в Росії не чула і не знала жодного українського слова, тому доводилось уважно прислухатись до розмов і багато чому вчитись. Навіть у 1991-му, коли був екзамен у Луцькому училищі культури, просила, щоб історію здавати на російській, але не дозволили, бо за моєю розмовною не повірили, що я росіянка. Ось так жили, працювали, хату купили, дітей ростили, і пробігло перших 16 років, за які я ні разу додому не їздила, тільки рідні, мама, брати і сестри до мене приїжджали. І ось, коли після довгої розлуки ми з сином заїхали у мою батьківську хату в Росії, побули тиждень, усе у спогадах і зустрічах, ніби в кіно пробігло. Коли ж прийшла пора повертатись, душа защеміла-заплакала таким болем, що й досі як згадаю, сльози душать і в пам’яті спливають стежки до рідного дому, рідні могили, бо тато помер, коли я школяркою була. Маму важко хвору я пізніше сюди забрала, тут у Гущі й поховали. І зараз мої думки неспокійні, коли говорять про Росію і росіян, дуже болить душа, можна сказати розривається, але що я можу вдіяти, хіба тільки переживати і молитися, щоб випросити у Бога миру... Бо для мене тепер два народи однаково дорогі.
Наша розмова з цією невимовно щирою і відкритою душею жінкою Ганною Міщук відбувалась напередодні Великодня, який неодмінно несе в кожен дім і надію, і радість, і любов, а разом хоч якусь розраду її тривогам. Тож вона з особливим трепетом у словах і в серці переповідала з яким піднесенням щорік випікає паски і фарбує яйця:
— Це такі миті, коли душа повинна сяяти, і все бути чистим: і помисли, і руки, а одяг барвистим, у мене для цього є спеціальний червоний фартушок. Увесь продуктовий набір для замісу має бути теплим і свіжим, і починати треба з молитвою, важливо довго-довго місити пасхальне тісто. Потім добре натопити піч, покласти туди і торішню вербу, щоб паски були високими і гарними. Паски печуть у четвер або в суботу. А ще у суботу з двома онуками будемо красити яйця у цибулинні, а потім карбувати, маємо малярку і віск. Це дуже захоплююче заняття, орнаменти придумувала сама, а тепер ще й в інтернеті можна підглянути.Тож бажаю від душі, хай у кожному людському серці озветься та пасхальна радість славна навіки і єднаюча: Христос Воскрес! — Воістину Воскрес!
Валентина Хвас.
ШКОЛЯРІ ТРУДИЛИСЯ СТАРАННО
Учні Машівської школи на заклик лісівників ДП «Любомльський лісгосп» прибрали чималу територію лісу вздовж дороги до села. Захід цей відбувся для підтримки акції, започаткованої обласним управлінням лісового та мисливського господарства «Чистий ліс».
їНапевно, б кожного пересічного громадянина неабияк здивувало і жахнуло усе те, на що можна натрапити у лісі. А дітей вражало тим паче. Це для них було уроком великим і вельми незабутнім, який несподівано засвоювали щокроку. Адже для роздумів тут фактів сила-силенна: чому люди годні винести сміття і просто викинути посеред лісу, як вплинуть та який негатив принесуть різні побутові відходи навколишній природі, де, можливо, їм прийдеться відпочивати, насолоджуватись мальовничими пейзажами чи збирати гриби-ягоди. Трудились школярі старанно, вивезли кількa підвод, повністю навантажених усіляким непотребом. «Цей відрізок дороги проблемний, — розповідає майстер лісу Сергій Оксентюк. — Вона іде від міжнародної автотраси, неподалік —великий рекреаційний пункт «Машівський бір». За відпочинковою територією ведемо постійний нагляд, а ось далі у лісі — невтішна ситуація. Викидають сміття, хто проїздом, чи відпочити з’їхали і лишили після себе непотріб. Ми усіляко боремося, обкопали з обох боків дороги рівчаки, щоб не заїжджали машинами у сосновий ліс. Але то треба, щоб совість у людей прокинулась і заговорила».
Саме напередодні пасхальних днів кожен господар дбайливо позбувається своїх непотрібних речей. Натомість на околицях населених пунктів у лісах з’являються все нові стихійні сміттєві звалища. У різні історичні періоди людство зазнавало загроз своєму існуванню. Схоже, у нинішню епоху настає нова небезпека — катастрофічного збільшення побутових відходів. Працівники лісового господарства вкотре звертаються до жителів та настійно просять не засмічувати ліс. Порушники, спіймані на гарячому, сплатять штраф — громадяни — від 425 до 850 гривень, посадовці — від 850 до 1700 гривень. Шануймо і бережімо природу.
Люба ХВАС,
прес-служба ДП «Любомльський лісгосп».
Ми - держава багата...
Дивлячись на колишнє приміщення МРЕВ, мимоволі згадуються 90-ті роки минулого століття, коли руйнація немов смерч прокотилася територією нашого краю, лишаючи від будівель багатьох підприємств та господарств лише руїни та гори сміття. Судячи з усього, історія нас нічому не навчила, адже знову і знову ми допускаємо одні й ті ж помилки, наступаємо на ті ж самі граблі.
їМинув усього якийсь рік від часу, як Любомльське відділення МРЕВ було ліквідовано, а вікна в приміщенні, де воно знаходилось, уже розбиті, світильники також, в тій частині будівлі, де раніше було ДАЇ, немов Мамай пройшовся. Місцеві мародери виривають підлогу, обшивку зі стін, проламали стелю в багатьох місцях, трощать усе, що можна розтрощити. Картина тут майже нічим не відрізняється від телевізійних кадрів із зони АТО. Аж не віриться, що якийсь рік тому приміщення було цілком гідне для користування, був навіть зроблений ремонт, вставлені пластикові вікна...
їВ свій час ця будівля була передана на баланс обласного МВС, то ж логічно було б, щоб при ліквідації МРЕВ її би повернули у власність міської ради.
Однак, містом ходять чутки, що якийсь впливовий генерал хотів приватизувати це приміщення... Хоча це скоріш за все звичайні плітки, адже якби хотів, то відразу й приватизував би, а не чекав поки приміщення перетвориться в руїни. Тут скоріше за все проста безвідповідальність, коли державне, значить нічиє, і на нього можна наплювати...
Щоб вияснити подальшу долю цього об’єкту, редакція звернулася із запитом в ГУ НїП у Волинській області, отож відразу після отримання офіційної відповіді ми проінформуємо наших читачів. Хоча в приватних розмовах деякі посадовці зазначають, що поліція ніяких планів на ці приміщення не має, просто чекає відповідної пропозиції з міськради аби повернути будівлю.
А поки що на цьому пам’ятнику безгосподарності щасливо почуваються хіба бомжі, усілякі люмпени та маргінали, тут вони організовують бурхливі пиятики, після яких лишається море порожніх пляшок та іншого сміття. Добре хильнувши, аби задовольнити свої амбіції, полюбляють щось розтрощити.
— Тут он державу руйнують і нічого, а ми що, гірші, — мабуть, думають вони.
«І яїк же не побити, якщо воно нічиє, це ж обов’язково треба побити», — думають хулігани, тим більше, що тут колись працювали міліціонери, а ставлення до них у всіляких маргінальних осіб однозначно негативне.
До того ж, якщо нема власника чи сторожа, то у нас зразу ж знаходяться люди яким щось треба, тому дошку, іншому брусочок, лист скла чи цеглину і так потрошечки усе розтягується.
Місцева молодь, якій також подітись нікуди, забавляється тим, що, виставивши в якості міїшеней старі міліцейські шапки, вправляється у стрільбі із пневматичної зброї, таким чином також виливають свою злість, тепер уже на поліцію.
І що можна сказати, дивлячись на такі от реалії сьогодення? Ми держава багата, можемо собі дозволити...
Не краща ситуація з будівлею колишнього офіцерського гуртожитку. Там у свій час підприємливі особи зробили все можливе, щоб виселити мешканців, а потім «прихватизувати» житлову споруду. На заваді цьому стали правоохоронні органи, причому, в прямому сенсі. Приглянулася будівля органам прокуратури, і там вирішили «передати» її у власність чи в оренду. Взялися навіть за ремонті роботи, та, зрештою, чомусь відмїовилися. Позабивавши вікна, які також від палкої любові до установи повибивала місцева «шпана», полишили приміщення, яке стоїть в такому стані по сьогоднішній день. А тим часом в міськраді ділять землю під забудову міщанам, котрі, окрім квартир, хочуть тепер мати ще й маєтки та приїжджим, які хочуть бути міщанами.
Віктор ПИЛИПЕНКО.
З історії села Хворостів
До складу сільради входять села Хворостів і Руда. Площа сільради — 4327,50 га, в т.ч. земель під забудовою — 114 га. На її території налічується 345 дворів. Населення — 1180 жителів, з яких 423 — працездатні, 713 — непрацездатні. 415 осіб офіційно працевлаштовані, 19 — безробітні. На території ради працюють: 5 магазинів, ЗОШ І-ІІІ ст., де навчається 115 учнів та початкова школа (9 учнів), будинок культури, клуб, 2 бібліотеки, 2 дитячі садки, 2 фельдшерсько-акушерські пункти, геріартричний пансіонат.
Центральна садиба — село Хворостів, розташоване за 16 кілометрів на схід від Любомля, за 120 кілометрів від обласного центру, за 2 км від автошляху Київ — Ковель — Ягодин.

Село Хворостів розміщене у верхів’ї річки Вижівка. Перша писемна згадка про нього датується 1583 роком, але, за переказами старожилів, поселення тут виникло ще в середині ХІІІ століття. Перші будинки були збудовані з хворосту, від цього слова й походить назва села.
їКоли побудована в селі перша церква відомостей немає. З архівних документів відомо, що раніше при церкві зберігались два документи про надання храму землі від колишнього гетьмана Запорозького, Любомльського старости Івана Виговського, і за 1669 рік польного гетьмана Дмитра-Корибута Вишневецького, який також був Любомльським старостою.
Виходячи з того, що Іван Виговський був Любомльським старостою з 1659 по 1664 р., то можемо припустити, що церква була побудована в с. Хворостів в середині XVII ст. До сьогоднішніх днів збереглись богослужбові книги з Хворостівської церкви з вкладними записами. Так, на Євангелії 1670 року, виданому у Львові, записано, що цю книгу купив у 1674 р. Олександр Антонович до храму Різдва Пресвятої Богородиці в с. Хворостів Любомльського повіту, за держави князя Дмитра (Вишневецького), гетьмана польного. Станом на 1721 рік церква відносилась до Любомльського благочиння і мала приписні села Руда і Комарів.
Згідно клірової відомості за 1796 рік Різдво-Богородицька церква відмічена як стара і ще до священослужіння здатна. До парафії були приписані села Комарів, Руда і Пілюга. Село Хворостів мало 95 дворів і 494 жителів, с.Комарів — 71 двір і 409 жителів, с.Руда — 72 двори і 353 жителів, с.Пілюга — 5 дворів і 25 жителів. До церкви належало орної землі в три зміни на 35 днів і сінокосу на 20 косарів. В 1828 році священик мав будинок із двох комірок і однієї курної кімнати. Ще 1844 році при церкві зберігалась історична відомість про церкву за 1806 рік, копії з метричних книг з 1729 року, але землі парафії вже належали графині Браницькій.
Нова дерев’яна церква була побудована в 1888 році на кошти парафіян. Церква побудована на кам’яному фундаменті разом з дзвіницею. Під дзвіницею вимуруваний підвал. Будівництво храму йшло протягом п’яти років з 1879 по 1884 роки. Це єдина церква в окрузі побудована на перехресті доріг. За розповідями старожилів, фундамент церкви збудували з каміння, яке селяни збирали на полях. Кожен, хто повертався з поля, привозив його конем до новобудови. На 1882 рік парафія нараховувала 2112 душ.
В 1895-96 навчальному році в церковно-парафіяльній школі в с. Хворостів навчалось 47 хлопчиків. Законовчилем і завідувачем школи був священик Ксенофонт Ігнатович. Він був також членом правління Мелецького духовного училища. Вчителем у школі працював Афанасій Ігнатович, отримуючи жалування 80 рублів у рік. Всього на школу держава асигнувала 100 рублів у рік. Школа в Хворостові у 1897 році відзначалась як одна з найкращих у Володимир-Волинському повіті по виховній та учбовій частині, а завідувач школи Ксенофонт Ігнатович за відмінну працю по впорядкуванню школи нагороджений від Синоду Біблією. При школі було організовано церковно-співочий хор. Священика Ксенофонта Ігнатовича в 1903 році за сумлінну службу по духовному відомству Синод нагородив наперсним хрестом.
Якщо в інших парафіях населення зростало високими темпами, то в Хворостівській парафії – дуже повільно. В селі нараховувалось 144 дворів і 907 жителів, в с. Комарів — 112 дворів і 679 жителів, с. Руда — 135 дворів і 919 парафіян, с. Пілюга в 18 дворах проживало 127 жителів. Всього парафія нараховувала 409 дворів і 2622 православних. Крім того, в парафії проживало на 11 дворах 54 євреї.
Протягом тривалого часу село було власністю польської корони. З 1928 року тут діяв осередок КП(З)У, з 1930 року — осередок КСМ(З)У. Вони піднімали населення на боротьбу проти окупантів. Житель села С.І.Заголюк в лавах інтернаціональної бригади боровся проти фашистів в Іспанії, де й поліг смертю героя. В роки окупації гітлерівськими загарбниками в селі діяла підпільна організація. Фашисти закатували 38 жителів, 16 юнаків та дівчат вивезли на каторжні роботи до Німеччини. Восени 1946 року організовано перший в районі колгосп імені Калініна, а в 1952 році до нього приєдналась артіль села Руда. Об’єднаний колгосп назвали «Дружба».
У 1960-х роках розпочалась спроба влади закрити церкву. Мотивація була така, що церква стоїть на перехресті доріг, її потрібно знести, щоб випрямити дорогу для нової вулиці. І тоді громада з священиком Шумом Григорієм зуміла зберегти храм, хоча священику прийшлось зазнати багато принижень від КДБ і РК КПУ. Згідно опису церковного майна за 1980-ті рр., в церкві зберігались іконостаси з с. Окунин і Новосілки. 4-ярусний іконостас Хворостівської церкви нараховував 26 ікон.
Нині тут діє дерев’яна церква Різдва Богородиці, що споруджена в 1884 році і є пам’яткою архітектури місцевого значення (див. фото). Хворостів є місцем народження заслуженого вчителя України Івана Семеновича Кондрацького. Тут проживає художниця Валентина Михальська.
Олександр Остапюк
З історії села Олеськ
До складу сільради входять села Олеськ і Глинянка.
Площа сільради — 6200 га, в т.ч. земель під забудовою — 159 га. На її території налічується 504 двори. Населення — 1135 жителів, з яких 564 — працездатні, 571 — непрацездатні. 74 особи офіційно працевлаштовані, 109 — безробітні. На території ради працюють: 6 магазинів, ЗОШ І-ІІІ ст., де навчається 136 учнів та початкова школа (14 учнів), будинок культури, бібліотека, дитячий садок, амбулаторія і фельдшерсько-акушерський пункт.
Центральна садиба — село Олеськ, розташоване за 25 кілометрів на південь від Любомля, за 90 кілометрів від обласного центру і за 4 км від автошляху Піща — Шацьк — Володимир-Волинський — Павлівка.
Село розміщене в верхів’ях річки Неретва, притоки річки Буг. Перша літописна згадка про Олеськ датується 1453 роком, хоча воно засноване набагато раніше. Під тим роком воно відмічене як власність Петра, Луцького старости, а пізніше княжат Андрія, Михайла і Федора Сангушків, яка дісталась їм у позові за межі з Сеницькими, дідичами сусіднього села Машів.
їНа західній околиці села існувало городище часів Київської Русі. Урочище так і називається – «Городище», в якому, за сільськими переказами, перебувала одна з частин київської дружини під керівництвом княжича Олеся. Зі східної сторони в урочищі «Венжикове», під час прокладання лінії електропередачі до хуторів, з ґрунтом на поверхню вийняли рештки знарядь кам'яної доби (кам'яна сокира, скребок, каміння, оброблене людиною).
В податкових книгах і люстраціях ХVІ ст. село записано як Олеско. В 1564 році землевласники в с. Олеськ були: Василь Олеський та Іоан Хіоніський, які мали 13 спадкових грядок, за які платили у рік 2 флорини 5 грошів. Станіслав Лащ мав наділ із 7 спадкових грядкових полів, за які платив І флорин 5 грошів. Наділ пані Мацейовської, кастелянші Сандомирської, складав 8 спадкових ланів, за які вона платила в рік 5 флоринів 10 грошів. У селі був двоколісний водяний млин.В люстраціях Любомльського староства за 1565 рік село Олеско відмічене як королівська власність і було в оренді панів Мацейовських. Село мало 8 осілих дворищ з 49 мешканцями і сплачувало податків у рік на суму 31 флорин 24 гроші.
Вперше церква в с. Олеськ згадується у поборових книгах за 1510 рік.Згідно реєстру загального обкладання податком общин за 1533 рік відомо, що церква с. Олеськ платила в рік 8 грошів і після повторного начислення ще 4 гроші. Село належало до Любомльського староства і було приписане до Любомльського замку.
Управителями від Браницьких в селах Олеськ, Глинянка, Владинопіль були: у 1838 – 1847 рр. Пршесмицький, 1847 – 1849 рр. Поморський, 1848 р. – Левандовський.
З кінця 40-х років ХІХ століття село стало центром волосного правління. Тут був волосний староста, писар, поліцейський урядник, старшина, вчитель. Вже в 1867 році в селі був фельдшерський пункт і дільничний фельдшер. Працювала казенна винна лавка. До парафії приписане с. Пустинка з 118 жителями. Парафія була занесена до 5-го класу 6-го благочинного округу Володимир-Волинського повіту. У 1869 році в селі відкрите однокласне народне сільське училище.
У другій половині ХІХ ст. вже стали непоодинокими випадки вінчання жителів Олеська з дворянами, які були римо-католиками. В такий шлюб вступив у 1871 році волосний фельдшер П. Тімофеєв з дворянкою М. Михайловською-Познанською, при цьому римо-католички давали підписку, що будуть виховувати майбутніх дітей у дусі православної віри.
Законовчителем в Олеському однокласному народному училищі з 1890 року був священик Олександр Малевич, який отримував за навчання 90 рублів. В училищі навчалось у 1913 році 79 хлопчиків і 9 дівчаток. Школа знаходилась у власному будинку. Від держави виділялось 780 руб., з селян 225 руб. і від громади 98 руб. 65 коп. При училищі була І десятина землі.
В період австро-німецької окупації 1915-1918 років українські Січові Стрільці в грудні 1916 року відкрили у с. Олеськ першу українську школу. Вчителем був стрілець Олег Калиновський. У ній вперше молитви звучали на українській мові.
Перша світова війна закінчилась тим, що Волинь була захоплена Польщею. З 1919 року вся церковна документація ведеться на польській мові. В 20-х і 30-х роках частково вживалась українська мова, а в кінці 30-х років українська мова була заборонена.
У серпні 1920 року в Олеську було встановлено радянську владу, створено волревком, головою якого був П.С. Лебідь. За активну участь у боротьбі за встановлення Радянської влади в 1917-1920 роках його нагородили орденом Трудового Червоного Прапора.З 1934 року діяв осередок КП(З)У, осередок ОУН (1941-1951). За часів німецько-радянської війни брали участь в радянській діючій армії — 186 чол., в УПА — 29 чол., в партизанах — 8 чол. Загинуло на фронті — 81 чол., вивезено на примусові роботи до Німеччини — 308 чол., в Сибір — 36 чол.
З перших днів окупації в селі розпочався антинацистський рух. Підпільна група розповсюджувала листівки, проводила широку агітаційну роботу серед населення, збирала зброю і боєприпаси, зривала виконання планів окупаційних властей по здачі продуктів харчування, громила відділки поліції.
Наприкінці 1941 року підпільники розгромили нацистську каральну групу, знищивши 20 гітлерівців. 18 липня 1944 року частини Червоної Армії визволили Олеськ.
Після смерті настоятеля Олександра Малєвича до церкви було передано 13 богослужбових книг. Церква вціліла під час лихоліть Другої світової війни. У 1944 році в її дворі було захоронено більше сотні німецьких солдат, які загинули в боях. В 2005 році проведена ексгумація і вони перезахоронені на військовому кладовищі в с. Потиличі Львівської області.
По закінченні війни село Олеськ відносилось до Вербського району, пізніше до Оваднівського. В 1947 році утворено перший колгосп в селі Ставочки, а в 1949 році — в с. Олеськ. З 1956 року, після реорганізації, існував колгосп ім. Шевченка, а з 2000 року — КСП ім. Шевченка.
Ладинь — колишній Владинополь
Село розташоване за 20 кілометрів від районного центру та за 35 кілометрів від міста Володимира-Волинського. На 1 січня 2009 року населення села становило 210 осіб.
Перша згадка про село припадає на 1827 рік. Воно мало назву Владинополь і належало до Володимирського повіту Олеської волості. Першими поселенцями були поміщики Гоноровські. Клірова відомість за 1828 рік несе інформацію, що до Олеської церкви приєднане с. Владинопіль з 8 дворами і 62 жителями.
Браницькі володіли парафіяльними селами Олеськ, Глинянка, Владинопіль.
Управителями від Браницьких в селах Олеськ, Глинянка, Владинопіль були: у 1838 — 1847 рр. Пршесмицький, 1847-1849 рр. Поморський, 1848 р. — Левандовський
В 1911 році с. Владинополь 44 двори і 242 жителів, с. Пустинка 23 двори і 135 жителів.
Через село тоді проходила дорога із Володимира-Волинського через Устилуг до Любомля. Це був основний торговий шлях із Полісся до Львова. При дорозі стояла корчма пана Залевського.
За кілометр на південний схід від села була велика гора, покрита густими лісами, з-під гори витікало потужне джерело, з якого брала початок річка. На річці знаходилися водяний млин і лісопильня поміщика Гоноровського. Спливли роки, залишились піщана гора та замулене джерело. А неподалік збереглось озеро Невідомка, оповите різними легендами. З вуст старожилів довідались, що в районі цієї гори і озера 1812 року точилися бої російських і французьких військ.
Потерпало село й під час Першої та Другої світових воєн. 1949 року тут організували колгосп «Паризька комуна», згодом його перейменовано в «Прикордонник». 1996 року створили СТОВ «Обрій» (директор П. П. Дубась). В Ладині діють: початкова школа, магазин, клуб-бібліотека, відділення зв'язку, фельдшерсько-акушерський пункт. У 2006 році розпочато будівництво двох храмів: апостола євангеліста Луки УПЦ МП та Дмитрія Солунського УПЦ КП, що збудований за кошти мецената, вихідця із села, Власюка Анатолія Трохимовича. Церква освячена 19.07.2009 р.
З історії села Мосир
Перша писемна згадка про нього датується 1538 роком. У заснованому селі діяло волоське право. Реєстр додаткових податків за 1564 рік відзначає, що село мало 12 спадкових ланів, за які платили 2 флорини податку в рік. Село відносилось до Любомльського замку. Згідно люстрації 1564 року Мосир належав панам Мацеєвським.
Село розвивалось поволі, бо було на неродючих землях, пісках і болотах. 12 травня 1759 року Волинська воєводина Антоніна Ржевуська дала дозвіл на церковні угіддя, а в 1762 році була побудована дерев’яна церква, яка відносилась до Холмської єпархії. У 1796 році церква Вознесіння Господнього і громада с. Мїосир перейшли у православ’я, і ввійшли в склад Волинської єпархії. На той час дерев’яна церква відмічена як стара, але до священослужіння придатна. Село мало 80 дворів і 470 парафіян. З початку ХІХ ст. при церкві вже був дячок. Село і землі розміщувались у володіннях графа Францішка Ксаверія Браницького. Згідно клірової відомості за 1828 рік церковна земля розміщувалась в 6 місцях. Село Мосир тоді мало 57 дворів і 444 парафіян.
До пожежі 7 липня 1841 року, під час якої згоріло 39 будинків (більша частина села) церква була розібрана, оскільки її зруйнувала буря місяцем раніше, дерево з неї було трухляве, тому селяни пустили його на паливо.
Нову церкву почали будувати з 1842 року за кошти графа Браницького і планували їй назву св. Миколая. Цього святого особливо шанували в селі. Дерев’яна церква була на кам’яному фундаменті. Тоді ж за кошти графа був побудований будинок священику. Закінчено будівництво церкви у 1846 році. Волинська Духовна Консисторія зобов’язувала священиків при церквах відкривати поселянські школи. В указі Консисторії за 1840 рік відмічено, що через небажання парафіян (а церква тоді не діяла) школа в селі Мосир не була відкрита. В 1849 році землі графа Браницького Любомльського маєтку були конфісковані і селяни стали державними. Клірова відомість за 1854 рік інформує, що церква хоч і була начинням бідна, але мала його достатньо. Жалування священик мав у рік 80 карбованців, дяк 36 карбованців сріблом. Станом на 1861 рік церква була покрита англійською білою бляхою.
Володимир-Волинський єпископ Арсеній, який відвідав церкву у 1905 році, з сумом описує, що церква в селі відмінно чистого стилю, але по ветхості закрита і богослужіння не проводяться. Громада села є дуже бідною і в першу чергу від того, що в с. Мосир є вільний продаж державної горілки і жителі цим зловживають.
Хоча нового дерева було виділено з надлишком, церкву почали будувати з матеріалу розібраної церква, тоді як цей старий матеріал планувалось використати на будівництво дзвіниці і огорожу кладовища, або в крайньому випадку продати. По цьому факту було заведено справу за неправильне використання матеріалу і в цілому коштів розпорядниками будівництва церкви.
В 1911 році будівництво церкви було закінчено. Нова церква була простора, однокупольна, на кам'яному фундаменті, крита бляхою, з дзвіницею отримала назву Свято-Миколаївської церква. Прикрашена була бідно. Церковно-приходська школа розміщувалась у власному будинку. Від громади відпускалось на школу 60 карбованців, а із коштів Св. Синоду — 85 крб. Навчалось 27 хлопчиків і 5 дівчаток. Церква с. Мосир пережила І і II Світові війни. При радянській владі використовувалась під склад зерносховища. Деякі ікони і іконостас були передані і зберігались у церкві с. Олеськ. Дзвони здані на металолом. В період послаблення атеїстичного тиску в 1990 році на прохання жителів села рішенням облвиконкому було зареєстровано релігійну громаду села і передана їй церква. Ініціаторами відродження і відбудови церкви були Повшук Ананій Васильович і Козловська Галина Олександрівна. Після ремонту і розпису церкви її урочисто в присутності Владики відкрили у 1995 році, повернувши стару назву Свято-Миколаївська.
Олександр ОСТАПЮК
Село на березі Бугу
У селі Бережці, яке належить до Римачівської сільради, налічується 242 двори, населення — 707 чол.
Віддаль до районного центру — 17 кілометрів, до державного кордону з Польщею — 11 кілометрів. Назва села походить від місця розташування — воно знаходиться на високому правому березі річки Західний Буг. Тут у 1870-1890 роках була збудована церква, яка, на жаль, 1964 року згоріла від удару блискавки. Нова церква, що споруджена на кошти жителів сіл Бережці і Римачі, була відкрита в 1993 році.
Історія села Бережці цікава тим, що воно ніколи не знало спокою. За свідченнями старожилів, у період 1914-1940 років його двічі вивозили в Росію, проте місцеве населення щоразу поверталось на рідні землі. У 1918 році село перебувало під австрійською владою, з 1919 р. по 1939 р. - під польською. В цей час у Бережцях налічувалось 550 дворів. У вересні 1939 року в село вступили радянські війська. Потім — вивезення в Сибір. У перший же день війни село окупували фашисти, а було визволене воно 19 липня 1944 року воїнами 117-ої стрілецької дивізії. На фронтах загинули 24 місцевих жителі. У повоєнний період село поступово відроджується. В 1948 році тут створили колгосп. Особливі здобутки він мав у вирощуванні льону. У 1983 році колгосп сіл Бережці і Римачі було об'єднано з вишнівським. У 1995 році його знову розділили на окремі господарства. В даний час колгосп розформовано.

Територія сучасного села Римачі була заселена людьми в епоху енеоліту-бронзи, про що свідчать численні археологічні матеріали. В писемних джерелах населений пункт вперше згадується під 1442 роком. Відомо, що серед ряду сіл, переданих тоді польським королем Владиславом Варненчиком у володіння Кристину з Віїльчиполя було також с. Римачі. Проте, через деякий час воно знову увійшло до складу королівських володінь.
Щодо назви села, то існує така легенда її походження: пішов якось один чоловік до Рима на поклоніння Папі Римському. Після повернення він поселився на місці, де зараз Римачі. Довкола його садиби побудували свої житла інші люди. Так виник населений пункт, назва якого походить від слова «Рим». Про це розповів Печера Оникій.
На території Римачів протікає річка Гапа, а також є озеро Око — морського походження. Річка, що витікає з цього озера, має назву Рудавка і впадає у Західний Буг.
У ХVI ст. населений пункт входить до складу Любомльського староства. Згідно люстрації 1564 року тут мешкало 17 кметів, які платили по 6 грошів податку щорічно, діяв фільварок, корчма.
24 жовтня 1599 року датовано надання польським королем Сигізмундом ІІІ шляхтичу Мартинові Красицькому села Римачі разом з іншими населеними пунктами, що відносились тоді до Любомльського замку.
На початку ХVII ст., після прийняття унії, в околицях населеного пункту відбулися протистояння між місцевими православними та католиками. З 1659 року с. Римачі, у складі Любомльського староства, належало до володінь гетьмана Івана Виговського, а з 1680 року — у власності польського коронного гетьмана, краківського воєводи Дмитра-Юрія Корибута Вишневецького.
З другої половини ХVIIІ ст. «деревня Римачі» перебувала в складі володінь великого коронного гетьмана Браницького. Після ІІІ поділу Польщі в 1795 році село входило до складу Володимир-Волинського повіту Волинської губернії.
Під час французько-російської війни 1812 року в районі населеного пункту відбулись невеликі збройні сутички між австро-саксонськими та російськими військами.
У 1849 році, після конфіскації земель у графів Браницьких, селяни с. Римачі стали державними. У другій половині ХІХ ст. населений пункт входив до складу Бережецької волості Володимир-Волинського повіту. В цей час більшу частину населення села складали поляки, православні ж були приписані до церкви сусіднього с. Бережці.
В 1892 році в Римачах було відкрито церковну школу грамоти.
На початку ХХ ст. в селі проживало 1042 мешканці. В період Першої світової війни велика частина населення була евакуйована в Катеринославську губернію. Населений пункт був зайнятий австро-угорськими військами. В цей час з їх дозволу в селі було відкрито польську школу.
В період ІІ Речі Посполитої с. Римачі входило до складу Бережецької гміни Любомльського повіту Волинського воєводства. На 1921 рік тут проживало 1233 жителі. Пізніше, у 1929-1930 роках, відбулося переміщення села: частину мешканців було виселено на хутори Стружки, Підрудівка, Зарудівка, Почернів'я, Підострови, Ягодин.
В 1934 році в селі було закінчено будівництво мурованого римо-католицького костелу св. Ізидора Орача (див. фото). В цей час в селі діяла семикласна польська школа.
У 1939 році Римачі приєднали до Радянської України. Відразу після віроломного нападу фашистської Німеччини територія Римачівської сільської ради стала ареною жорстоких боїв. Тільки за першу добу бійці 9-ї Бережецької застави знищили близько 600 фашистів. За період тимчасової окупації фашистські загарбники і їх прибічники в Римачах і Бережцях убили 227 чоловік, вивезли на каторжні роботи до Німеччини 202 особи, знищили 185 житлових будинків. 19 липня 1944 року Римачі і Бережці були визволені військами 1-го Білоруського фронту.
На початку німецько-радянської війни біля с. Римачі відбувались постійні бої. Незважаючи на розміщену систему укріплень, уже 23 червня 1941 року населений пункт був зайнятий німецькими військами.
В період польсько-українського конфлікту 30 серпня 1943 року в с. Римачі створено озброєний взвод – відділ Армії Крайової під командуванням Міхала Струся. Під їхнє прикриття втікали поляки з навколишніх сіл, які постраждали від антипольських акцій УПА. Згодом — в селі виникла необхідність військового та цивільного управління. Обов’язки коменданта самооборони взяв на себе Чеслав Ружинський («Огоньчук»), а цивільним керівником став Анатолій Турський («Туронь»). Тоді ж сформовано пересувний партизанський відділ чисельністю 80 чоловік, яким керував поручик Казимір Філіпович («Корд»). Звідси цей загін здійснював криваві напади на українські села Любомльщини. На початку 1944 року йому на підмогу в с. Римачі також прибув з Ковельщини партизанський підрозділ АК поручика Міхіла Фіалки («Сокола»). Спільно ці військові загони брали участь в антиукраїнських акціях по населених пунктах краю.
19 липня 1944 року населений пункт був зайнятий радянськими військами. Населення села збільшилося за рахунок переселення з хуторів. Тут організовано колгосп, відкрито школу, дитячий будинок для сиріт, відділення зв’язку, бібліотеку, фельдшерсько-акушерський пункт тощо.
Після проголошення незалежності с. Римачі — центр Римачівської сільської ради Любомльського району Волинської області. Населення становить 942 жителі. В селі споруджено обеліск Слави односельчанам, які загинули за визволення рідного краю. В Римачах працюють бібліотека, середня школа, будинок культури, дитячий садок, відділення зв'язку, фельдшерсько-акушерський пункт.
В 2010 році колишній католицький костел с. Римачі був переданий поляками під православну церкву Київського патріархату.
Посадка нових лісів уже скоро
Початок весни — період пробудження природи, а для лісівників — сезон вагомих і надважливих робіт — час посадки лісових культур. Дати нове життя лісові — створити нові насадження — основне споконвічне завдання працівника лісової галузі. Тому на підприємстві до цього готуються як слід і заздалегідь.
Нещодавно у ДП «Любомльський лісгосп» відбувся захист проектів з лісовідновлення. Учасниками цього своєрідного обов’язкового заходу були лісничі Любомльського держлісгоспу та із сусідніх — Шацького й Прибузького. Приймали проекти представники із обласного управління лісового та мисливського господарства — Борис Бабеляс, Володимир Неводнічик. Про те, як відбувається захист, з якою метою складаються проекти і про лісокультурну кампанію загалом розповідає інженер лісових культур ДП «Любомльський лісгосп» Іван Каліщук:
— Під час захисту лісових проектів ведеться дискусія, лісничі розповідають і аргументують, як і чому планують заліснювати ділянки за тою чи іншою схемою змішування, відповідно до типу лісорослинних умов. Схема змішування — це кількість рядків певних порід дерев, наприклад, 4 рядки сосни, один — берези і тому подібне. Мета складання проектів — якнайкраще підібрати головну породу для посадки, щоб вона дала найкращий приріст. У наших лісорослинних умовах, найкраще звичайно почуває себе сосна. Хоча відведено на цей рік і 4 гектари під посадку дуба. Це дерево вибагливе до родючих грунтів. Сьогоріч також складалися проекти під тимчасові лісові розсадники, які будуть закладатися навесні у кожному лісництві. Для цього теж обирається ділянка у лісі із багатим грунтом, щоб майбутній посадматеріал був якісний. Сіяти будемо в основному сосну, а також яблуню, грушу. Важливі моменти і після здійснення посадки. За десять днів, відколи саджанці у землі, відбувається технічне приймання лісових культур. Відповідна комісія із лісгоспу, відвідуючи ділянки із посадками, перевіряє правильність дотримання схеми змішування згідно із проектами та визначає клас якості культур. Уже чекаємо побільше сонячних теплих днів, щоб розпочати лісокультурну кампанію. Грунт до посадки частково підготовлений, поораний, на сьогодні активно цим займаємось. За тиждень-два, коли ще буде достатньо вологи у грунті та температура дозволятиме, думаємо приступити до створення нових лісових насаджень у нашому лісгоспі. Цього року плануємо створити понад сто гектарів лісових культур, а також провести сприяння природному поновленню на площах понад 80 гектарів.
Люба ХВАС
ВЖЕ ЧУТИ ПЕРШІ ПОДИХИ ВЕСНИ…
Багато сільських жителів стали свідками цікавого театралізованого дійства просто неба, основні події якого розгорталися довкола двох головних героїнь — Зими і Весни. Пори року жартівливо сперечалися, кому ж надалі керувати, та врешті дійшли згоди, що кожній свій час. А до того глядачів востаннє в цьому «пощипали за щічки» Дід Мїороз і Снігуронька, а неодмінна провісниця весни Масляна пригостила усіх смачними варениками. До того ж місцевих діток, які завітали на свято, організатори частували печеними жайворонками, щоб вони «весну на своїх крилах приносили». Не забули і про іменинників — їх у Бірках того дня було аж четверо і, що цікаво — усі жінки! Односельців привітав зі святом і сільський голова Володимир Лонюк, побажавши усім міцного здоров’я, фінансової стабільності, гармонії, мирного неба та усіляких гараздів».
«Дуже рада, що сьогоднішнє свято вдалося, — ділиться враженнями директор Бірківського СБК Тетяна Пілюгіна. — В цьому велика заслуга, насамперед, наших аматорів сцени, які, попри домашні клопоти, завжди знаходять час і для художньої самодіяльності. Звісно ж, сьогодні мало який захід проводиться без підтримки спонсорів, відтак, я, користуючись нагодою, хочу щиро подякувати працівникам Бірківської сільської ради та зав. сільською бібліотекою Надії Баришполець за фінансову, матеріальну допомогу у проведенні свята».
Василь БОРОВИЦЬКИЙ.
ЇЇ ЗОРЯ — МУЗЕЙ РІДНОГО СЕЛА
У тому, як звично, мов золотим ключиком, Катерина Оніщук відчинила двері історичного музею рідної Штунської школи і як привітно, легким помахом руки, запросила нас заходити до чималенької музейної зали, стало зрозуміло вмить: вона тут не просто керівник — вона володарка цього світу історії і краєзнавства, усе — створене і виплекане руками і серцем — її дітище. Про кожен експонат — від маленького камінця до ткацького верстата — Катерина розповідає не тільки до дрібниць, але й красиво. З любов’ю! Творення музею розпочалося у 2001 році, коли Катя прийшла після закінчення історичного факультету ВДУ працювати у школу, також ініціаторкою була її мама, самодіяльна художниця і майстриня Любов Степанівна, яка тоді вчителювала. З нагоди 30-річчя школи музей було відкрито. Згодом, у 2004 році, він отримав статус музею, а у 2011-му йому було заслужено присвоєно звання зразкового.
їСправді, у цій величезній залі стільки експонатів, що здається їм тут уже й затісно. На столі розсипані камінці, іграшки. Катерина Петрівна миттю перехоплює наші погляди: «Це учні молодших класів грались, вони тут найвільготніше почуваються, усі перерви проводять, коли відчинено. Я все дозволяю брати в руки, роздивлятись, розпитувати. Дещо приміряють, як, наприклад, бронежилет, який уже «не діючий», а діти мають можливість відчути, як нашим воїнам у ньому. Потім у соцмережах діляться враженнями. А бронежилет нам подарував колишній сільський голова Василь Забокрицький, коли повернувся зі служби на Сході».
Катерина Оніщук зупиняється біля найбільш значущих стендів. Ось розповідь про трагічну долю священика Миколи Покровського зі Штуня, якого поляки закатували у 1943 році у Вижгові. Додає: «Мені недавно телефонували з м. Рівного, що цього священика нашого Українська Православна Церква хоче причислити до Святих мучеників…».
У музеї дуже багато старовинних побутових речей, одягу, інших предметів етнології, документів і фотографій. Наприклад, перші заяви про вступ до колгоспу у 1946 році. Є розповіді про голів місцевого колгоспу ім. Леніна, який довгий час очолював Іван Каленикович Оліщук, а з 1977 до 2001 року — батько Катерини Оніщук — Петро Олександрович (нині покійний), тоді колгосп і став одним серед найуспішніших, був «мільйонером» — такі мав статки, що село розквітало і люди ставали заможнішими.
Зупиняємось біля стенду славних уродженців села. Серед них Микола Черенюк, художник, засновник художнього музею в Луцьку. Екскурсовод пані Катерина додає: «Це він знаний тим, що віднайшов ікону Волинської Богоматері, це його заслуга. Сім’я справжніх патріотів. Його син в Луцьку — викладач духовної семінарії Київського патріархату, а брат — один з найстаріших волинських священиків…».
Ще кілька кроків і опиняємось у полоні старовинних речей, вертепів, шопок, поряд підвішені розмаїтих розмірів солом’яні павуки та безліч дивних солом’яних птахів — роботи Любові Оніщук. Катерина Петрівна щиро зізнається: «Немає де розкласти все це багатство, зібране по крупинці. Кожна таїть в собі сокровенний дух минулого, про життя господарів, усе просто безцінне і я радію, коли діти торкаються цього серцями, коли їх очі світяться цікавістю, у цьому майбутнє».
Свій рід по маминій лінії Катерина Оніщук дослідила до 6-го коліна. І тому розповідати про прародичів може довго, захоплено і цікаво, наповнюючись при тому зігріваючим внутрішнім світлом: «Коли я народилась, то тато сказав, що донька буде Катерина, як баба. Бо моя прабабуся Катерина була незвичайна і активна жінка: їздила на верблюдах, як були вивезені в Казахстан, і на конях, запрягала в упряжку по 6 возів, була мисливцем, зналась на ветеринарії, мала пасіку на 40 вуликів, вела чимале господарство, шила, сама навчилася читати. Була невисокого зросту, прожила 90 років. Її чоловік, прадід Кирик (Кирило Полезнюк) був старостою в церкві, в музеї зберігається його Псалтир 1850-го року…».
Справжнім садоводом і природолюбом був прадід Стах Швейда — виплекав на хуторі, де жили раніше, великий сад, який назвав Віфлеєм, вирощував ліс. Знаним в окрузі лікарем-цілителем був дідусь Степан Кирилович, який досвіду медичного набирався ще у польській армії, був по суті самоучкою. Працював згодом фельдшером у Штуні десятки років, майже до 80-річного віку. Та ще деякий час, коли його не стало, люди приїжджали у Штунь, шукали лікаря Полезнюка. І по батьковій лінії Оніщуків із села Мар’янівка Ковельського району були знані люди. Ці та інші родові надбання Катерина Оніщук, мов золоті самородки, збирає старанно докупи в родинне намисто, та ще й продовжують нащадки розвивати окремі ремесла.
«Ми живемо з мамою вдвох і передалося нам багато від прабабусі Катерини. Мама раніше сама вела пасіку, тепер я маю 5 вуликів і брат Петро також пасічник, вже йому чотири синочки допомагають. Мали коня Чапаєва, 30 років був у нас. А рік тому купили молоду лошичку. Мама натхненно малює, природа і значні довколишні місця у нас на картинах в хаті. У 1994 році була її перша виставка в Любомлі в краєзнавчому музеї…», — схвильовано розповідає.
Ще Катерина Оніщук над усе любить дослідницько-пошукову роботу, яку проводить з дітьми у секції етнології Малої Академії наук, піднімаючи культурні пласти минулого від забуття і зникнення. У музеї цих захоплюючих напрацювань уже багато томів, мабуть, би не один кандидат наук такому позаздрив. Її юні науковці протягом 15 років успішно захищають свої дослідницькі праці в області та столиці України, продовжують справу вчительки, навчаючись у вузах. Сама ж Катерина Петрівна, як член Спілки краєзнавців, бажала би брати участь у наукових конференціях та семінарах, інформуючи про свої відкриття і набутки, однак, має обмаль інформації і запрошень на такі заходи. Катерина Оніщук завжди оптимістична, цілеспрямована особистість, найдорожча і наймиліша мамина пташина з усієї її крилатої колекції. Свої творчі злети звіряє із неспокоєм свого родовідного дерева і прагненнями відкритого до людей серця. Завітайте в цей самобутній сільський музей і переконаєтесь, як яскраво засіяла зоря на ім’я Катерина у ньому.
Валентина ХВАС.
Село з давньою історією
575 років першої писемної згадки про Штунь
Село Штунь розміщене на правому березі річки Неретва, притоки Західного Бугу. Археологічні знахідки підтверджують існування тут поселення в добу бронзи, заліза та в давньоруський період. Назва села татаро-монгольського походження, ймовірно, означає «зупинка», «зупинись».
Перша писемна згадка про село як дідичину Петра Волчка Рокутовича, датується 1442 роком. В 1534 році в документах можна знайти нове поселення Воля їШтунська, але в подальшому про нього згадок немає.
Пізніше Штунь послідовно був власністю Даниловичів, Садовських, Виджгів і Прушинських, останні продали його на початку ХІХ ст. графу Браницькому.
В 1533 році село платило податку за 2 лани, водяний млин та церкву. В другій половині ХVI ст. вже згадується сільська школа. У 1850 році маєток, як і решту володінь Браницьких, конфіскувала, а згодом і поділила царська влада.
Цінною пам'яткого с. Штунь є барокова церква Івана Богослова 1777 року з дзвіницею-брамою. Сама будівля церкви є рідкісним поєднанням хрестово-купольної і базилікової композиції. Фасад споруди прикрашає ефектний портал, а в багатій внутрішній декорації збереглися фрески XVIII ст. у формі медальйонів і олійний живопис кінця XIX ст. Цей храм є унікальною пам'яткою волинської архітектурної школи і займає важливе місце серед культових споруд Правобережної України ХIIІ століття.
Сама православна церква вперше згадується в документах від 1530 року, яка на початку ХVІІ ст. була переведена в унію. Протягом довгого часу сліди про церкву з документів зникають. Знову їх можна віднайти у візитації 1760 року, але тут говориться вже про новозбудовану споруду з розміщеною над бабинцем дзвіницею.
Перед осінню 1773 року церква, мабуть, згоріла, бо в документах за цей рік вона не згадується. А ось у наступній візитації Любомльського деканату у вересні 1779 року священик Фаустин Каубе, ректор семінарії у Холмі, записав: «Церква Штунська коштом і старанням коляторки … мистецьки вимурувана, на якій хрестів залізних п’ять ....». Згідно клірової відомості за 1796 рік парафія нараховувала 104 двори і 929 вірних.
У 1850 р. на кошти священика Михайла Кршечковського в Штуні побудована дерев’яна кладбищенська Петро-Павлівська церква. Тоді ж в селі була відкрита однокласна церковно-парафіяльна школа. В 1895 році в ній навчалось 51 хлопчик і 4 дівчинки.
Згідно клірової відомості за 1911 рік в парафії було 294 дворів і 2404 парафіян. Католики проживали на 50 дворах в кількості 404 вірних. Євреїв було 58 чоловік.
Перша світова війна завдала значних втрат селянам. Більшість із них змушені були залишити село і протягом 1915-1921 років перебувати у важких умовах біженців. У 1921 році Волинь увійшла до складу Польщі. Відразу на території села виникло кілька колоній польських осадників: Королівська колонія (тридцять сім польських хат і п'ять українських), Військова штунська колонія (7 господарств поляків), чимало поляків поселились і на штунських хуторах. Поляки й українці до війни жили дружно, ходили одне до одного у гості, всіляко допомагали одне одному.
У вересні 1939 року в Штунь прийшла радянська влада. Було створено колгосп, сільську раду, реорганізовано школу.
На початку Другої світової війни село не зазнало значних руйнувань. Найбільша трагедія розігралась тут навесні 1944, коли 53-х ні в чому не винних людей замордували в урочищі Берестина солдати Армії Крайової за мовчазної згоди червоних партизанів. Під час відступу фашисти повністю спалили село. Радянські війська прийшли сюди 19 липня 1944 року. Чимало мешканців Штуня були мобілізовані в Червону армію. 65 із них загинули на фронтах. Більше 70 воїнів повернулись додому.
1945 року в Штуні створили колгосп ім. Хрущова, який згодом перейменували в колгосп ім. Леніна. 1995 року господарство реорганізували у КСП «Колос», а 1999 року — в СГВК.
СПРАВЖНЄ СВЯТО У ЗАБУЖЖІ
Невеличке село, за яким — тільки річка Буг та сусідня Польща. Тут, у Забужжі, на свято Стрітення побувало чимало гостей, адже в цей день відбулося відкриття дитячого майданчика та святкова вистава учнів місцевої школи. Серед гостей були представники влади району, начальник відділу освіти, делегація друзів із Польщі та Швейцарії, представники народного депутата від нашого округу та представники фонду Ігоря Палиці «Тільки разом».
їЗа останній час у школі багато чого змінилося на краще. У січні тут з’явилися нові шкільні дошки, й тепер учні пишуть та малюють на них із радістю та втіхою, адже старим було вже більше сорока років. Така «обновка» з’явилася завдяки активним діям сільської громади, яка написала та виграла проект.
«Минулого року в жовтні у нас була загальношкільна батьківська конференція, де батьки винесли пропозицію замінити шкільні дошки, щоб зберегти дітям зір, — говорить директор місцевої школи Наталія Даниш. — За 41 рік вони вже ледве трималися на стінах та були сильно зношені, в дірах, важкі та нефункціональні. Із цією пропозицією звернулися у фонд Ігоря Палиці «Тільки разом». Представник фонду в нашому районі Лариса Солом’янюк прибула до нашої школи й на місці оцінила ситуацію та зустрілася з батьками школярів. Було створено ініціативну групу й зібрано половину коштів на придбання дошок, а це не так вже й мало, — понад 12 тисяч гривень. Іншу частину, 12900 гривень було виділено фондом «Тільки разом». За ці гроші ми замовили 12 дошок, які були доставлені прямо під двері школи 3 січня — вийшов такий собі новорічний подарунок. Вже після зимових канікул школярі зайшли в класи, де встановлені нові дошки».
Своїми враженнями від цього поділилися випускниці Мирослава Глух та Василина Шваліковська: «Дуже добре, що школу оновлюють, проводять ремонт, ось бачимо нові вікна та нові дошки. Хочеться, щоб наша школа й надалі процвітала, щоб учні досягали великих вершин. Сподіваюся, що вона стане кращою в районі, ба, навіть в області. Старі дошки були незручні, на них було важко писати. На багатьох вже були дірки та тріщини. Був навіть випадок, коли одна з них впала. Зараз же нове приладдя дуже зручне й ми до нього швидко звикли, якість написів на них досить чітка й не потрібно напружувати зір, щоб щось угледіти. Тут є сторона для маркерів та металева поверхня, тому тепер маємо змогу за допомогою магнітів до них прикріплювати листки, карти або ще щось, потрібне для проведення уроків».
Представник фонду «Тільки разом» Лариса Солом’янюк розповіла, що коли створюються проекти, то фонд, насамперед, звертає увагу на думку громади. Адже громада тут відіграє важливу роль, і в першу чергу проводяться збори, де відбувається голосування. «Забузька школа побажала для своїх діток покращити умови навчання, створити певний комфорт, замінити дошки по всій школі, й у цьому ми змогли допомогти», — підсумувала Лариса Миколаївна.
Цей приклад є показником того, що варто брати участь у конкурсах проектів «Ініціативні громади», завдяки яким можна щось змінити на краще у своєму населеному пункті. В Забужжі ще є багато невирішених проблем у школі, зокрема, ремонт покриття спортивного залу та даху. Проте, є сподівання, що за активної співпраці з фондом це питання вдасться вирішити.
Як розповіла директор школи Наталія Даниш, навчальний заклад у цьому приміщенні функціонує з 1975 року, й болючою проблемою вже багато років для дітей було тепло у класах. Хоча був замінений котел опалювання, проте, все одно не було змоги досягти тієї температури, яка потрібна для створення комфорту дітям на уроках. Ставили питання щодо заміни вікон на енергозберігаючі перед депутатським корпусом, районним відділом освіти. А минулого року, за сприяння Ігоря Гузя, школа отримала державну субвенцію розміром 371 тис. гривень. На ці кошти було замінено 57 вікон у шкільному приміщенні та п’ять дверей у майстерню, спортзал та інші кабінети.
Після бесіди з керівником навчального закладу всі перемістилися до дитсадка, де відбулося відкриття дитячого майданчика, ініціатором встановлення яких на теренах нашого краю є народний депутат Ігор Гузь. Помічник нардепа Андрій Бокоч привітав присутніх, зокрема дітей, для яких це все було зроблено, а настоятель місцевого храму отець Іоан освятив майданчик, щоб служив він на дитячу радість та втіху.
Після цього в школі розпочалася святкова вистава «Благослови мати весну зустрічати». Учні співали народних пісень, робили коротенькі сценки, водили хороводи. Урочисто запалили громничну свічку, яка оберігає від грому та блискавки оселі та тих, хто в них живе. Світлана Шевчук, учениця, яка зіграла роль весни на святі, розповіла, що своїм образом та віршами намагалася запалити в душах глядачів частинку тепла, яке нас зігріватиме з приходом весни. Привітали зі святом вражені виступами гості, серед яких заступник голови райради Ганна Сачук, начальник райво Анастасія Савош, директор школи села Бжезно (Польща) Марія Павлович та інші.
Олександр ХОМІЧ
ІМЕНЕМ СПРАВЖНЬОГО ПАТРІОТА
Ми продовжуємо знайомити вас з новими назвами вулиць нашого древнього Любомля. Нагадаємо, що згідно Закону про декомунізацію підлягали перейменуванню більше двадцяти вулиць та провулків. Деякі з них депутати вирішили об’єднати та присвоїти одну назву замість колишніх декількох.
Саме так сталося з вулицями та провулком Комбрига Аверіна і Бохона, які нині носять ім’я відомої у нашій країні людини — Андрія Кузьменка, він же Кузьма Скрябін. їЯкраз нещодавно була друга річниця його смерті. Він — український співак, письменник, телеведучий, продюсер та актор загинув в автокатастрофі. Простежити як країну накрив сум за лідером гурту «Скрябін», можна якраз за тим як почали вшановувати його пам'ять.
«Змінюйте світ на краще, піклуйтеся про нього, тому що ви в ньому живете» — така цитата співака викарбувана на першому йому пам’ятнику в Україні, що знаходиться у Луцьку.
У 2015 році з’явилася вулиця Кузьми Скрябіна у Волновасі, а з часом ще у кількох населених пунктах нашої держави. Через рік Міжнародною астрономічною спілкою зареєстровано назву астероїда — Kuzmaskryabin.
Чим же «простак» — Андрій заполонив серця мільйонів українців?
Для початку, соліст гурту «Скрябін» проявив себе як письменник, видав власну книгу-автобіографію — «Я, Побєда і Берлін», яка кілька разів перевидавалась. Співак був членом журі літературної премії «Книга року Бі-Бі-Сі». Ще у 2008 році він став заслуженим артистом Автономної Республіки Крим.
Кузьма мав активну політичну позицію, яку часто висловлював в інтерв'ю. Наприкінці січня 2014 року записав пісню, присвячену подіям Євромайдану, зауваживши, що він підтримує людей на Майдані, але не опозицію. Також він брав участь у благодійних концертах.
Спїівак постійно допомагав фінансово бійцям АТО, приходив до лікарні, де лікувались бійці і довго спілкувався з ними. Він казав: «Після поранення боєць стає нецікавий державі, від нього всі відвертаються, тож вкрай важливо спілкуватись з ветеранами».
Як і більшість з нас, Андрій Кузьменко критикував діяльність українських політиків. Зокрема, він зняв декілька відео-роликів зі зверненням до депутатів ВРУ, подорожуючи дорогами України і коментуючи те, що бачить за вікном. Напередодні смерті дав досить скандальні інтерв'ю з критикою влади.
Та найголовніше — це його музика. Вона захоплює, заспокоює, підбадьорює та тішить українську душу. Це якраз той культурний аспект, за яким справді можна сказати: «Кузьма вартий пам’яті поколінь».
Проглянувши сторінки в мережі Інтернет наших краян, не важко зробити висновок, що його пісні справді популярні, а цитати, відео та інтерв’ю з ним заполонили «стіни» у соцмережах представників різного віку, зокрема, й нашого району та міста. Тож саме тому ми вирішили увіковічнити ім’я справжнього українця, патріота Андрія Кузьменка, тим самим продемострувавши й свою приналежність до активних, свідомих і талановитих, як він.
Нехай хтось вважає недоречним такі зміни, але безперечно кожен прагне кращого для нашої країни. Якраз Андрій Кузьменко був простим чолов’ягою, який для цього щось робив. І, можливо, слова з його пісні, «…місця щасливих людей…», реалізуються і такою стане новоназвана вулиця.
Ангеліна МОСІЄВИЧ
ВІРШОВАНІ ДУМИ ДІДА НАУМА
За плечима жителя селища Головне Наума Демидовича Богачевського — чималий життєвий шлях — 92 роки. На перехрестях долі довгожителя за цей час траплялося багато різноманітних подій: розпад двох держав, воєнне лихоліття, повоєнна відбудова, утворення незалежної України. Приємні і не дуже, радісні і сумні — власне, з вервечки таких моментів і складається життєва мозаїка кожного з нас…опри поважний вік, Наум Демидович цілком дає собі раду: і приготувати поїсти здатен, і в помешканні напалити. А ще він завжди радий кожному, хто завітає, аби поговорити про життя-буття.
«Біографія в мене, як і в більшості простих українців, — розповідає дід Наум. — Народився і зростав у селищі Головне. Тут ходив до школи, де навчання велося польською мовою. До речі, її знання знадобилося у роки війни — частенько доводилося виконувати роль перекладача у госпіталі, який базувався неподалік німецько-польського кордону. Після Перемоги нас, молодих солдатів, ще направили на Далекий Схід. Втім, доки ми туди їхали, Японія капітулювала».
Повернувшись додому, чоловік, як і багато хто у повоєнні часи, вступивши до колгоспу, брав участь у відбудові господарства.
«Важка це робота була. Тоді ж все будували з дерева, — пригадує, — Зокрема, я кіньми вивозив кругляки з лісу, перевозив деревину до будівельних майданчиків. До слова, у перші післявоєнні роки у колгоспах тягловою силою були коні: ними не тільки перевозили вантажі та орали, а й сіяли, жали, виконували інші сільськогосподарські операції. Загалом, їздовим у колгоспі відпрацював все своє трудове життя — чотири десятиліття».
У далекому 1947-році Наум Богачевський поєднав долю із односельчанкою Соломією, з якою у парі прожили майже півстоліття. На жаль, немає вже її на цьому світі. Разом виховали шістьох дітей — п’ятьох синів та доньку, дочекалися внуків, правнуків. Розлетілися нащадки по світу, але не забувають навідувати старенького…
«І дітей доглядали, і господарство вели, — знову поринає у спогади чоловік. — Тримали дві корови, свиней щонайменше пару, а то й троє, кури, гуси, качки… Щоправда, тепер вже нічого не тримаю, — сили не ті, от тільки що кіт приходить».
Те, що Наум Демидович проживає сам, ще не означає, що він мириться з цією самотністю. Час від часу навідується до селищної ради — не так за потребою, як просто за спілкуванням. А ще завжди старається побувати на різного роду масових заходах — концертах, Днях селища, в яких донедавна і сам неодноразово брав участь, сходах місцевих жителів тощо.
Є у довгожителя і доволі цікаве захоплення: дуже любить вірші. Каже, що пам’ятає навіть ті, які вивчав ще у школі, «за Польщі». Деякі з них полюбляє доповнювати своїми римованими рядками, має і власні твори (один з них ми пропонуємо увазі наших читачів), при нагоді охоче декламує тим, з ким спілкується.
Наостанок цікавимося у дідуся, в чому ж запорука довголіття. «Здоров’я — ось що найголовніше, — усміхаючись, каже Наум Демидович. — Дбати про нього потрібно змолоду. Буде здоров’я — буде все».
Микола СЕРГІЄНКО.ВЖЕ У НАС Є
ОМРІЯНА ДЕРЖАВА
Вже у нас є омріяна держава,
Вже закони ввели, в нас все є,
Та не виграє ніяк народна справа,
Бо в кожного на умі своє.
Ми обирали багатьох заочно,
Не бачивши, ні профіль, ні в анфас,
І вірили: тепер вже буде точно
І злагода, й добро – все буде в нас.
Не вийшло, помилилися, шановні,
Не тих обрали, вірили не тим,
Бо їхні обіцянки велемовні
Розвіялись, як в чистім полі дим.
Б’єтесь за здобич, як вовки голодні,
Забувши сором і згубивши гріх,
Купились й продались сьогодні
Заради влади, грошей і утіх.
Все вам мало, мало, мало,
Та що ж то за хвороба в вас така?
Лиш би до влади поприлипали,
Хапнули б увесь світ надурняка.
Агов, пани, вам зверху нас не видно,
А ми вас бачимо наскрізь,
«Розбірки» ваші слухать стидно,
Від ваших чвар народові болить.
А може б ви вже й до роботи брались,
Та не дерли України на шматки,
Бо за мільйони, як би не старались,
До раю не придбаєте квитки.
ЛЮДИНА РОКУ ЛЮБОМЛЬЩИНИ
НОМІНАЦІЯ «ГРОМАДСЬКИЙ ДІЯЧ РОКУ» в рейтинговому конкурсі «Людина року Любомльщини» завжди посідає окреме важливе місце. Перш за все, вона окреслює те коло осіб, котрі свою діяльність спрямовують на розвиток нашої громади, захист прав та інтересів її жителів. І слід зазначити, що кожного року в коло претендентів потрапляє чимало наших земляків. А це є свідченням того, що багато активістів краю переймаються цими питаннями і на власному прикладі показуюїть, як можна змінити і треба змінювати життя на краще. Чи не найактивнішу позицію у відстоюванні законності та інтересів громади нашого краю з перших днів обрання нового депутатського корпусу зайняла профільна комісія районної ради. Причиною цьому була не тільки загальна ситуація по боротьбі із корупцією в країні, але й сам склад комісії, до якої ввійшли юристи та колишні правоохоронці. Здається, жодне проблемне питання чи скарги жителів краю вони не обійшли увагою. Велика заслуга в цьому заступника голови комісії Миколи Троця, котрий вирізняється здатністю миттєво аналізувати всю інформацію та приймати зважені рішення.
Саме тому, не дивлячись на будь-які регламенти та перепони, збиралася двічі, тричі на місяць, або інколи й частіше. Не нехтували депутати виїзними засіданнями, коли з’ясовували суть питання прямо на місцях, так би мовити, в масах громадськості. Й не остання роль у правовій характеристиці прийнятих рішень належала саме Миколі Троцю.
Разом з тим, виходячи саме з цих параметрів, рейтинговий конкурс був би не повністю об’єктивним. Тому на рішення щодо визнання громадським діячем року Миколи Троця вплинула його активна позиція організатора та спонсора багатьох районних заходів. Без сумніву, це, в першу чергу, розвиток спорту в районі. Саме він був ініціатором проведення різних змагань від місцевого рівня до міжнародного. Не стояв осторонь всіх резонансних акцій, що стосувалися відстоювання інтересів громади безпосередньо на території району і навіть у столиці.
Немалою заслугою саме Миколи Троця є й те, що очолюване ним підприємство підтримувало чимало культурно-мистецьких заходів Любомльщини, починаючи від археологічних розкопок, святкувань Днів села, встановленням пам’ятників і закінчуючи виплатою стипендій обдарованій молоді та матеріальною допомогою окремим жителям нашого краю.
Заслуговує уваги й відповідно, поваги рішення про будівництво спортивного майданчика в Любомлі, на зведення якого ТОВ «Любомль ринок» зобов’язується витратити чи не основну суму коштів, які потрібні для цього. Попри те, що депутатом райради Микола Троць обраний вперше, він встиг здобути авторитет серед колег, які часто дослухаються до його думок і порад, і нерідко саме позиція Миколи Васильовича стає ключовою у прийнятті рішень районної ради. Отож, вітаємо номінанта і зичимо йому міцного здоров’я, наснаги у роботі на благо рідного краю.
ТРИДЦЯТЬ ЛІТ НА НИВІ ЛІТОПИСАННЯ
Ми знайомі з цією енциклопедичних знань і багатогранних захоплень людиною — інтелектуалом, краєзнавцем Миколою Дзеєм, здається, були завжди. Ім’я це добре відоме не тільки у нашім краї, а й далеко за його межами, там, де пролягали його пошїукові шляхи і там, де жителі міст і сіл прагнуть знати історію рідного краю, якої він, із натхненням і відданістю, є невтомним літописцем. Пригадаймо, як щороку на День міста люди активно гуртуються біля його виставки «Любомль у старовинній фотографії». Власне, у цім році в дослідницькій кар’єрі Миколи Дзея вже вагомий ювілей — 30 років. Сьогодні Микола Сергійович визнаний лауреатом нашого конкурсу у номінації «Творча особистість року».
Про це на презентації минулорічної виставки з його власного зібрання «Любомль і любомльчани на фотографії початку ХХ століття» краєзнавець згадував: «Моє захоплення, яке переросло згодом у справу життя, розпочалось у 1987 році, як запросили оформлювати експозицію новітньої історії у краєзнавчому музеї. Коли ж його директор Олександр Дмитрович Остапюк показав свою колекцію фотографій і поштових листівок, мене це настільки захопило і заполонило душу, що без пошуку нових відкриттів себе й не уявляв…».
У той час, у 1982-1991 роки, працював у Любомльській художній майстерні Волинського художньо-промислового комбінату художником-оформлювачем. Тож довелось облаштовувати музеї бойової Слави у міських школах № 1 і № 2 та шкільний музей історії у школі № 3 зі знанням справи. Так само ініціативно передав частину зібраного матеріалу і створив у районній гімназії музей освіти району і кімнату-музей народної артистки Наталії Ужвій.
З 1991 року Микола Сергійович почав працювати керівником гуртків районної станції юних техніків, а згодом — вести секцію історичного краєзнавства Любомльської філії Волинської обласної Малої Академії наук. Його юні науковці є переможцями обласних, Всеукраїнських конкурсів-захистів науково-дослідницьких робіт, Міжнародного симпозіуму юних краєзнавців у 2009 році.
Особисту активність краєзнавця Миколи Дзея можна сміливо назвати просвітницькою діяльністю, бо своїми духовними надбаннями прагне ділитися, розповідати про них. У музеях Любомля і Ковеля виставляв власну колекцію «Волинь у поштових листівках початку ХХ ст.». Матеріали зі свого зібрання передавав для створення виставки «Пам’ятаючи Любомль», а також фільму «Любомль — моє серце пам’ятає» (1997-2002 рр.) у США, які створювали вихідці з колишньої єврейської громади Любомля. У 2008 році став співавтором альбому-каталогу «Від серця до серця. Волинь у поштовій листівці початку ХХ століття». Микола Дзей є учасником науково-краєзнавчих конференцій, друкується в обласній та районній пресі, захоплюється музикою, мистецтвом, дослідив любомльську шевченкіану, історію єврейської общини та відомих людей краю, а за професією (закінчив технікум легкої промисловості у Києві) — «художник-модельєр взуття» — володіє і цим необхідним в житті ремеслом. До того ж Микола Сергійович Дзей — людина надзвичайно скромної вдачі, позитивного складу мислення та виняткової доброти. А ця публікація і визнання важливої науково-дослідницької роботи Миколи Дзея нехай буде ще й подарунком на день народження: 4 січня цього року йому виповнилось 57 років. Щиро, щиро вітаємо!
НАПОЛЕГЛИВІСТЬ — ЙОГО КОЗИР
Для дзюдоїста Вадима Чернова 2016 рік цілком може вважатися успішним: хлопець став чемпіоном України, влітку брав участь у чемпіонаті Європи, який їпроходив у Фінляндії. І хоча з континентальної першості повернувся без призового місця, головне тут — досвід подібних змагань.
Працьовитий, наполегливий, справжній друг і добродушна людина, яка завжди ставить собі мету і не відступиться, доки не досягне її — так відгукуються тренери про Вадима, який, до речі, улюбленим видом спорту зі своїх 16-ти займається вже 7 років. «Завдяки дзюдо виховується сила духу і вміння керувати фізичною силою, і саме тому я й почав ним займатися», — каже спортсмен.
Зараз хлопець навчається у Любомльському профліцеї, здобуваючи професію кухаря. Але і в подальшому збирається пов’язати своє життя зі спортом. Зокрема, по закінченні ліцею має намір вступити до СНУ ім. Лесі Українки на факультет фізичної культури, спорту та здоров’я. Звісно ж, як справжній спортсмен, хлопець мріє зійти на олімпійський п’єдестал. Побажаймо ж йому, аби ця мрія обов’язково збулася. Зрештою, як кажуть наставники Вадима, він має чудовий потенціал і його чекає велике майбутнє, якщо юнак не зупинятиметься на досягнутому і надалі так само наполегливо працюватиме. І тоді результат не забариться…
ВЕЛИКІ ПЕРЕМОГИ ЩЕ ПОПЕРЕДУ
Рік, який вже минув, видався вдалим для молодіжної команди «Рубежа», про що вже йшлося у минулому святковому номері нашої газети. За такого успіху можна виділити й окремих виконавців. Хто вже зрозумів, мова йде про найкращого бїомбардира осінньої частини чемпіонату Назара Богомаза.
Вже кілька тижнів хлопець навчається у Володимир-Волинській спеціалізованій школі-інтернаті, й увійшов до команди ДЮСШ-ВІК, яка виступає на молодіжному чемпіонаті України. В таких турнірах і роблять перші кроки до великого спорту.
До цього шістнадцятирічний Назар навчався у Червоноградському гірничо-економічному коледжі, де мав досвід виступів у чемпіонаті Волині в складі місцевого «Шахтаря». Ще грав на чемпіонаті району за «Шахтар» (с. Острів Сокальського р-ну, що на Львівщині). В цій команді хлопець отримав «золоту» бутсу, нагороду за найбільшу кількість забитих м'ячів (26 голів в 11 матчах). Також раніше Назар грав за рідний Вишнів, а минулого року разом із Машевом завоював кубок району. Говорить, що футболом займається ще з першого класу, а в майбутньому мріє стати професійним футболістом. Тож нехай усі сподівання збуваються, й наполеглива праця дає результат. Можливо, за кілька років прізвище Богомаз з’явиться на футболці гравця Прем’єр-ліги України.
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання
Інші видання

 
 
ГАЗЕТНИЙ АРХІВ
 

© 2011 Розробка та підтримка:Любомльська районна газета"Наше життя"