ПРЕС-КЛУБ "НЖ"

 
Наша адреса:
44300 м.Любомль
вул. 1 Травня, 18
тел.: (03377)
2-41-31, 2-41-75
e-mail: lb.gazeta@gmail.com
Наші банківські реквізити:
ПОГОДА
Кнопка сайту

Ми будемо вдячні Вам, якщо ви розмістите нашу кнопку на Вашому сайті


ОСВІТА КУЛЬТУРА
Б’Є ДЖЕРЕЛО ПІСЕНЬ, ЩО З ВУСТ БАБУСЬ
І це про незвичайний і надзвичайно співучий, творчість якого наповнена поетичним мелосом і естетикою, душевністю і голосом української душі – народний аматорський фольклорний колектив «Дуброва» і його зелений, але стрімкий у рості, пагінець — дитячий зразковий гурт «Пацірки» Куснищанського сільського будинку культури. Обидва славлять та поширюють народну творчість і дають їй крила, щоб знали про українське духовне багатство і на рідній землі, і за її межами, беруть участь у конкурсах і фестивалях, народних гуляннях та святах. А, отже, мають нагороди — дипломи, грамоти, відзнаки подарункові. «Пацірки» ж нещодавно були запрошені на восьмий Міжнародний фестиваль дитячої творчості «Котилася торба», що раз у два роки проходить у місті Дубно Рівненської області і отримали там перше місце у номінації «відродження народних традицій» серед 30 учасників.
їСьогодні про творчі пошуки і розвиток цих двох фольклорних гуртів розповідає їх організатор і керівник, за професією українознавець-етнолог Тетяна Ткач.
Пані Тетяно, народному фольклорному колективу «Дуброва» вже понад 20 років, пліч-о-пліч з ним яскраво розвивається дитячий гурт «Пацірки». Вони знані і популярні, їх хочуть слухати і тому маєте чимало запрошень. А як все починалося?
— Знаєте, ці гурти, спочатку «Дуброву», десь було задумано як ще ми, його незмінні учасники, тільки народились. Направду, бо ми однокласниці, ще в школі захопилися мистецтвом пісні, танцю, і вчителі наші перші вчасно це помітили — Галина Василівна Мишак і Олександр Володимирович Повшук, заохочували і розвивали наші здібності. Їм найперше нашу вдячність несемо і бережемо у серці. Я закінчила школу, Луцьке училище культури, затим Рівненський інститут культури (тепер гуманітарний університет) факультет украї­нознавства. Ще як вчилася при будинку культури в рідному селі Куснища ми створили колектив, співали. Об’єдналися все ті ж однокласники, а директором будинку культури був мій чоловік. Мали велику підтримку від відділу культури, особливо від Лідії Андріївни Климович, яка й назви відповідно-звучні нам допомогла знайти, і весь час щиро турбувалась і про наш репертуар, і про кожну з нас, вона й зараз у нас перша порадниця. І наш куратор уродженець села Бірки Петро Васильович Клекоцюк, який працював тоді науковим працівником обласного центру народної творчості, підтримував і словом, й ідеями-поїздками, і зараз каже: «Таня, ви на правильному шляху, популяризуйте фольклор, робіть свою справу»…
Уже десятки років ваш колектив незмінний, однокласники, як ви кажете, створили сім’ї, поріднилися, воєдино об’єднали і голоси, і долі…
— Так, від того, можливо, і наші успіхи, бо є розуміння. Нас восьмеро, правда, останнім часом прийшла учасниця підготовчої групи «Пацірок» Світлана Камінчук. Гордість наша — Людмила Югай, яка успішно грає роль баби Ганни, що дуже подобається глядачам, отакий має талант, бо тексту, вважай, для виступу не пише, просто тему собі задає і виходить до глядачів на «розмови». Загалом, манера мови запозичена від місцевої бабусі Ганни Семенчук. Якось її онука запросила нас колядувати, бабуся уважно наш спів вислухала, каже, дай, Лесю, їм «кручка», тобто четвертину і пирога, а Люда Югай їй її ж голосом почала дякувати. Бабуся аж руками сплеснула: «Ой, то я як у дзеркало дивлюся». Ось так «вийшла» на сцену наша неповторна баба Ганна. Ми всі співучі і дружні: Віра Загура, Надія Лобко, Надія Васютич, Оксана Загура, Оксана Дячук. Загалом, коли задумуюсь про нашу творчість, то в планах визріває творчий вечір двох гуртів…
А як вишукуєте репертуар, адже на кожному виступі у вас все нові пісні і танці, інше інсценування, рухи?
— Шкода, що справжні носії народної творчості відходять, але я ще встигла записати з їх вуст чимало 20 років тому. Адже, дитиною сама ходила з мамою на льон у колишньому колгоспі, а там жінки, працюючи, так виспівували. То я їх потім збирала і записала, правда, на касетах. Недавно зустрічалась з 90-річним Іваном Дячуком, який наспівав цілу касету незвичайних і рідкісних постових пісень, в яких про людську долю йдеться, в кожній пісні по 20-25 куплетів. На сцені вони не звучать, а от якби творчий вечір, то було б цікаво слухати. Захопив мене своїм виконанням колектив з Росії «Мурманські лелеки», який співає унікальні пісні про далеку батьківщину. Позичають багато хто і наші пісні, але вони не співають нашою говіркою, не повторять ніколи наших манер: «кусниське парубке та й іграють на дудке»…
Недавній успіх гурту «Пацірки» на фестивалі у Дубно — то справді переконує про багатство юних виконавців змістом і формами, народжує віру, що фольклор не тільки не зникне, а й відродиться і примножиться в устах молодого покоління.
— Наші «Пацірки» два рази вже брали участь у великих концертах – у звітних виступах Волині в столиці України Києві, а також у місцевих фестивалях «Юріївські наспіви», інших. У їх репертуарі дражнилки, мирилки, ігри, забавлянки, пісні…. Особливе враження справляє катання дітей в бочці, яке було поширене особливо в дитинстві наших бабусь. Ігри я також записувала від своєї бабусі Варвари Мучак, «хоч біднота була, але гралися весело» — казала вона. А це й — і «старка», і «мости», і в «квача»… Діти дуже хочуть це вивчати і показувати на сцені, мабуть, генетично все таки закладено наші традиції і звичаї. Тому, коли нас запросили у Дубно на фестиваль «Котилася торба», то дуже раділи. Там ще з міста Сарни був відомий колектив, де керівник заслужений працівник культури України. От вона після виступу наших «Пацірок», підійшла до нас у захопленні: «Я плакала, як щиро, сердечно і чисто співали ваші діти, як все природно і живо, я не чула такого співу, я на них дивилася і намилуватись не могла… А можна я у вас дещо запозичу?» Звичайно, «позичають» багато хто, але те, що народжене в певній місцевості, можуть автентично повторити тільки ті, хто тут зріс. Тому й так яскраво звучить і музичний супровід місцевого народного колективу троїстих музик Анатолія Бекерея, Віктора Бурчака та Анатолія Сацюка.
Пані Таню, ви нині так багато виступаєте і в районі, і в області, недавно у Міжнародному фестивалі «Берегиня» в Луцьку брали участь. А це неустанна праця, пошук, думка. Роблю висновок, що для вас і «Дуброва», і «Пацірки» -- це найрідніше, близьке до ваших душевних почувань…
— Так, це не робота, це – моє життя. Я ношу цей пошук і це натхнення постійно в серці, я прислухаюсь до кожної пісні, говірки, прислів’я, де б вони не звучали, записую, і колись обов’язково використовую. А ще ми й думками і способом життя єдина сім’я, всі дівчата прагнуть також нести з піснею людям віру, надію, любов, і сіяти зерна миру та щастя на нашій рідній Україні.
Розмовляла Валентина ХВАС.
«ПРОЩАЄМО І ПРОЩЕННЯ ПРОСИМО»
Хто, перед ким і за що повинен вибачатися обговорювали на минулому тижні учасники чергової зустрічі з відомим земляком у рамках проекту «Музейні діалоги». Цього разу на запрошення директора Любомльського краєзнавчого музею Юрія Фініковського прибув уродженець міста Любомль, шанований та відомий історик в Україні та за її межами Володимир Трофимович.
їВолодимир Васильович — доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри історії імені М. Ковальського НаУ «Острозька академія», заслужений працівник освіти України. Коло його історичних інтересів в основному охоплює періоди ХХ ст., Другої світової війни та український рух опору в цей період і українсько-польські відносини. Власне, про останнє йшлося під час зустрічі.
«Яблуком розбрату завжди виступали одні й ті ж терени: Галичина, Волинь, Підляшшя. Після розпаду СРСР і соцсистеми, були спроби примирення, однак часто діалог перетворювався на монолог. Численні дискусії, в яких і я брав участь, завершувалися фіаско», — розпочинає доповідь Володимир Васильович.
Якщо раніше поляки стверджували, що не буде незалежної Польщі без незалежної України, то тепер вони прямо говорять про відсутність такої залежності. У свою чергу українська влада, — розмірковує доповідач, — говорить про необов’язковість ролі Польщі, як моста у відносинах між Україною та західними партнерами. Нині «з’явився вакуум, який наповнився політичними пристрастями навколо УПА і Бандери».
Дійсно, у нинішніх українсько-польських стосунках непропорційно домінантну роль стала відігравати історія, а особливо виокремлення поляками саме трагічних її сторінок, наприклад Волинської трагедії і разом із тим нав’язування нам свого бачення складного минулого. Наші сусіди не бажають зрозуміти, що героїзація ОУН, УПА і Бандери не наповнені антипольським змістом.
«Та головна проблема не в цьому, — стверджує Володимир Васильович, — а в тому, що правляча партія сусідів поставила майбутнє і сьогодення наших відносин у залежності від прийняття або заперечення Києвом польського тлумачення історичної пам’яті. А це вже неприйнятно для України, коли ми живемо в період війни та становлення нової держави».
І ось кілька фактів, наведених професором про сучасні непрості реалії.
У 2013 році сейм Польщі прийняв постанову про визнання вбивства поляків бійцями УПА «етнічною чисткою з ознаками геноциду». У липні 2016 року він кваліфікував події на Волині 1943-1944 років геноцидом українських націоналістів проти громадян Другої Речі Посполитої. В ухвалених документах уся відповідальність тодішньої трагедії покладена на ОУН і УПА. В той час як численні злочини збоку поляків замовчуються.
«Думаю, суперництво за право називатися найбільш постраждалим народом і зловживання поняттям «геноцид» — один з найсерйозніших гріхів, вчинених політиками», — підсумовує науковець.
До слова, Володимир Трофимович цитує лідера правлячої партії Польщі Ярослава Качинського: «Ми не можемо роками погоджуватися на те, щоб в Україні формувався культ людей, які вчинили геноцид щодо поляків. Я чітко сказав президентові панові Порошенку, що з Бандерою вони до Європи не ввійдуть».
«Характерно, що на тлі подібних заяв політиків сусідньої країни вже з’являються заклики відновити довоєнні кордони Польщі, а це частина західно-волинських земель», — підводить науковець до ще кількох фактів, підтверджуючи непрості нинішні відносини між сусідніми державами.
На 25 річницю Незалежності України у Варшаві перед нашим посольством відбулася маніфестація, де зазначалося про те, «щоб Львів — місто, яке завжди було польським, в ім’я добрих сусідських відносин та взаємної співпраці, Польщі було повернуто».
«Звичайно, у період гібридної війні в Україні такі заяви небезпечні, стверджує дослідник. — Тому що і росіяни свого часу говорили про подібні претензії, і чим це закінчилося? Окупацією Криму і частини Донбасу. І якщо подібні настрої поки видаються гіпотетичними, то закон, що був прийнятий у Польщі взимку цього року, говорить про встановлення відповідальності за заперечення «злочинів українських націоналістів і членів українських формацій колабораціоністів третього рейху».
Із цього випливає, що будь-який українець за будь-яку позитивну оцінку наших визвольних змагань, тобто, за думку, яку не підтримує Польща, може бути ув’язнений на три роки. Під реальною загрозою опиняється майже мільйон наших заробітчан. Разом з тим в законі нічого не говориться про польських колабораціоністів і польських націоналістів, які брали участь в масових вбивствах українців.
Володимир Трофимович на завершення обережно ділиться думкою уже як звичайний громадянин: «Справжню об’єктивну історію українсько-польської війни можна буде лише написати тоді, коли на землі не залишиться жодного його свідка. Примирення повинно пройти через серця людей. Для подолання кризи потрібен очевидно виважений діалог, де поважне місце посяде універсальна формула «прощаємо і прощення просимо».
«Зрештою, якщо ми сподіваємося з поляками побудувати спільний дім нової Європи то єдиний вихід — перестати ділити жертви на польські та українські, а прийняти смерть кожного, як смерть близької людини. І відповідь на запитання: за що ми маємо просити пробачення має бути однакова для двох народів — за взаємну ненависть!».
Ангеліна МОСІЄВИЧ.
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання
Інші видання

 
ГАЗЕТНИЙ АРХІВ

© 2011 Розробка та підтримка:Любомльська районна газета"Наше життя"